Тема середи
ЧАРІВНІ КАЗКИ
Чарівні казки дозволять поринути у світ надзвичайних пригод: магічні істоти, чарівні палички та як завжди протистояння добра і зла...
Горщик каші
Жила собі в одному селі бідна й добра дівчинка. Мала вона тільки матір, і от прийшов такий день, коли в них зовсім не стало хліба. Пішла дівчинка до лісу назбирати ягід і зустріла там бабусю. Та бабуся подарувала дівчинці горщик. Досить було сказати:
— Горщику, вари! — і він варив смачну, солодку; пшоняну кашу. А коли скажеш:
— Горщику, не вари! — він враз переставав варити.
Дівчинка принесла горщик додому, до своєї матері, і відтоді вони назавжди забули про голод і їли солодку кашу, коли їм тільки хотілося.
Одного разу дівчинка пішла десь із дому, а мати захотіла їсти й сказала:
— Горщику, вари!
І горщик наварив каші, і мати наїлася досхочу. Тоді вона хотіла спинити горщик, але забула, які слова треба для цього сказати.
А горщик варив собі й варив, і от уже каша перелилася через вінця, і текла й текла без упину. Ось уже тієї каші повна кухня, повна хата, вже й вулицю заливає. От ніби горщик захотів увесь світ донесхочу нагодувати. Це загрожувало справжнім лихом, адже ніхто не знав, як його спинити хоч на часину.
Нарешті, коли каша вже заливала останню хату, прийшла додому дівчинка.
І тільки-но вона гукнула:
— Горщику, не вари! — як він ураз перестав варити.
А кому треба було до міста, той мусив проїдати собі дорогу крізь кашу.
Горщик каші (української мовою)
За щучим велінням
Був собі старий чоловік. І було в нього три сини: двоє розумних, а третій – Омелько-дурник. Ті брати працюють, а Омелько цілісінький день лежить на печі, знати нічого не хоче.
Одного разу поїхали брати на базар, а невістки й кажуть:
– Піди, Омельку, по воду.
А він їм з печі:
– Не хочу.
– Піди, Омельку, бо як повернуться брати з базару, гостинців тобі не дадуть.
– Ну, гаразд.
Зліз Омелько з печі, взувся, вдягся, взяв відра та сокиру й пішов до річки. Прорубав кригу, зачерпнув відра й поставив їх, а сам дивиться в ополонку. І побачив Омелько в ополонці щуку. Приловчився та й вхопив щуку в руку:
– Ото буде юшка добра!
Коли це щука проказує людським голосом:
– Відпусти мене в воду, Омельку, я тобі стану в пригоді!
А Омелько сміється:
– Та як же ти мені станеш у пригоді? Ні, понесу тебе додому, звелю невісткам юшку зварити. Добра буде юшка!
Щука знову просить:
– Омельку, Омельку, відпусти мене в воду, я тобі зроблю все, що тільки схочеш.
– Гаразд, тільки покажи спочатку, що не дуриш мене, тоді відпущу.
Щука його питає:
– Кажи, Омельку, чого ти зараз хочеш?
– Хочу, щоб відра самі пішли додому й вода не розхлюпалася б...
Щука йому каже:
– Запам'ятай мої слова: коли тобі чогось схочеться, промов тільки:
За щучим велінням,
за моїм хотінням...
Омелько й каже:
– За щучим велінням,
за моїм хотінням –
ідіть самі, відра, додому!..
Тільки проказав – відра самі й пішли на гору. Тут Омелько пустив щуку в ополонку та й пішов за відрами. Ідуть відра селом, народ дивується, а Омелько йде ззаду, посміхається. Зайшли відра до хати, самі стали на лавку, а Омелько поліз на піч. По якійсь годині невістки кажуть йому:
– Омельку, чого ти лежиш? Пішов би дров нарубав.
– Неохота...
– Як не нарубаєш, брати з базару повернуться, гостинців тобі не привезуть.
Не хоче Омелько з печі злазити. Згадав він про щуку і каже:
– За щучим велінням,
за моїм хотінням –
піди, сокиро, дров нарубай, а дрова – самі до хати йдіть та в піч кладіться!..
Сокира вистрибнула з-під лавки – й на двір, та ну дрова рубати, а дрова самі до хати йдуть і просто в піч лізуть.
По якійсь годині невістки знову кажуть:
– Омельку, немає вже дров у дворі. Поїдь до лісу, нарубай.
А він їм з печі:
– Хіба ви самі не можете?
– Як це так – не можемо? То не наша справа – в ліс по дрова їздити!
– А мені неохота...
– Ну, то не буде тобі гостинців.
Нічого не вдієш. Зліз Омелько з печі, взувся, зодягся. Взяв мотузку та сокиру, вийшов у двір і сів у сани.
– Відчиняйте ворота, молодиці!
Невістки йому кажуть:
– Що ж ти, дурнику, сів у сани, а коня не запріг?
– Не треба мені коня.
Невістки відчинили ворота, а Омелько й каже потихеньку:
– За щучим велінням,
за моїм хотінням –
їдьте самі, сани, до лісу!..
Сани самі й поїхали у ворота, та так швидко – кіньми не догнати!
А до лісу довелося їхати через місто, і тут він багатьох людей позачіпляв, позабивав. Народ кричить: «Держи його! Лови його!» А він одно – сани поганяє.
Приїхав до лісу:
– За щучим велінням,
за моїм хотінням –
нарубай сокиро, дровець найсухіших, а ви, дрова, самі валіться в сани, самі в'яжіться!..
Сокира почала рубати, колоти сухі дрова, а дрова самі в сани валяться та мотузкою в'яжуться. Потім Омелько звелів сокирі вирубати ломаку – таку, щоб насилу підняти. Сів на дрова:
– За щучим велінням,
за моїм хотінням –
їдьте, сани, додому...
Сани й помчали додому. Знову проїжджає тим містом, де він допіру позачіпляв, позабивав багато людей, а там вже на нього чекають. Ухопили Омелька з саней, лають його та б'ють.
Бачить він, що кепська справа, та потихеньку:
– За щучим велінням,
за моїм хотінням –
ану, ломако, обламай їм боки!
Ломака вискочила та й пішла дубасити. Народ геть-чисто розбігся, а Омелько приїхав додому й знову заліз на піч. Почув згодом цар про Омелькові витівки та й посилає по нього свого офіцера – знайти Омелька й привезти до палацу. Приїздить офіцер у те село, заходить до тої хати, де Омелько живе, та й питає:
– Ти Омелько-дурник?
А він з печі:
– А тобі нащо?
– Одягайся швидше, я повезу тебе до царя.
– Та мені неохота...
Розсердився офіцер і вдарив його по щоці.
А Омелько й каже потихеньку:
– За щучим велінням,
за моїм хотінням –
ломако, обламай йому боки...
Ломака вискочила та як почне офіцера чухрати, насилу той утік. Цар здивувався, що його офіцер не зміг упоратися з Омельком, і посилає свого найбільшого вельможу:
– Привези до мене дурника Омелька, а як не привезеш – голову з пліч зніму.
Накупив найбільший вельможа родзинок, чорносливу, пряників, приїхав у те село, ввійшов до тої хати та й почав невісток розпитувати, що саме Омелько полюбляє.
– Наш Омелько любить, щоб з ним ласкаво говорили та червоний жупан подарували – тоді він усе зробить, чого просять.
Найбільший вельможа дав Омелькові родзинок, чорносливу, пряників та й каже:
– Омельку, Омельку, чого ти лежиш на печі? Їдьмо до царя.
– Мені й тут тепло...
– Омельку, Омельку, цар тебе добре почастує, – поїдьмо, будь ласка!
– А мені неохота...
– Омельку, Омельку, цар тобі червоний жупан подарує, шапку й чоботи.
Омелько подумав-поміркував:
– Ну, гаразд, ти собі наперед їдь, а я за тобою вслід.
Поїхав вельможа, а Омелько полежав ще трохи й каже:
– За щучим велінням,
за моїм хотінням –
ану, пічко, їдь до царя!..
Тут у хаті кути затріщали, стеля захиталася, стінка вилетіла – і піч сама пішла по вулиці, по дорозі, прямісінько до царя.
Цар у вікно виглядає, дивується:
– Що за чудасія?!
Найбільший вельможа йому відповідає:
– Та це Омелько на печі до тебе їде.
Вийшов цар на ґанок:
– Щось на тебе, Омельку, скарг багато. Ти народу чимало позачіпляв.
– А навіщо вони під сани лізли?
В ту хвилину глянула у віконце царська дочка – Мар'я-царівна. Омелько побачив її у віконці та й каже тихенько:
– За щучим велінням,
за моїм хотінням –
нехай царська донька мене покохає...
І ще каже:
– Їдь, пічко, додому!
Піч повернулася й пішла додому, ввійшла до хати й стала на старе місце. Омелько знову лежить собі, вилежується.
А в царському палаці крик та сльози. Мар'я-царівна за Омельком нудьгує, не може без нього жити, благає батька, щоб віддав її за Омелька.
Забідкався цар, затужив, а потім розгнівався дуже і на Омелька, й на дочку. І каже він знову найбільшому вельможі:
– Їдь приведи до мене Омелька живого чи мертвого. А як не приведеш – голову зніму.
Накупив найбільший вельможа вин солодких та різних наїдків, поїхав у те село, ввійшов у ту хату і став Омелька частувати, пригощати. Омелько напився, наївся, захмелів і ліг спати. А вельможа його – на віз та й повіз до царя.
Цар спересердя наказав прикотити велику бочку з залізними обручами. Посадили в ту бочку Омелька і Мар'ю-царівну, засмолили бочку і в море кинули.
Прокинувся згодом Омелько, бачить – темно, тісно.
– Де ж це я?
А йому відповідають:
– Ой лишенько, Омелечку! Нас у бочці засмолили, кинули в синє море!
– А ти хто?
– Я Мар'я-царівна.
Тут Омелько й каже:
– За щучим велінням,
за моїм хотінням –
вітри буйні, викиньте бочку на сухий берег, на жовтий пісок!
Вітри буйні повіяли. Синє море схвилювалося, викинуло бочку на сухий берег, на жовтий пісок. Омелько й Мар'я-царівна вийшли з неї.
– Омелечку, де ж ми житимем? Збудуй хоч якусь хатинку.
– А мені неохота...
Тут вона ще дужче просити почала. От він і каже:
– За щучим велінням,
за моїм хотінням –
збудуйся, кам'яний палаце з золотою покрівлею!..
Тільки він це проказав – з'явився великий кам'яний палац з золотою покрівлею. Навколо – зелений сад: квіти розцвітають, пташки цвірінчать, співають. Мар'я-царівна з Омельком увійшли до палацу, посідали біля віконечка.
– Омелечку, а чи не можна тобі красунчиком стати?
Тут Омелько не довго думав:
– За щучим велінням,
за моїм хотінням –
стати мені добрим молодцем, вродливим та розумним!..
І став Омелько такий, що ні в казці сказати, ні пером описати.
А в той час їхав цар на полювання й бачить – стоїть палац там, де досі нічого не було.
– Це який такий нечема без мого дозволу на моїй землі палац поставив?!
І послав спитати – хто такі?
Посланці побігли, стали під вікном, питаються.
А Омелько їм відповідає:
– Кличте царя до мене в гостину, я сам йому скажу.
Приїхав цар до нього. Омелько його зустрічає, у палац веде, до столу саджає. Стали вони бенкетувати. Цар їсть, п'є та дивується:
– Хто ж ти такий, хлопче, добрий молодче?
– А чи пам'ятаєш ти Омелька-дурника, що до тебе на печі приїздив, а ти його з своєю дочкою звелів у бочці засмолити та в море кинути? Я – той самий Омелько. Схочу – все твоє царство спалю та потрощу за ту твою ласку!
Цар дуже злякався, став перепрошувати:
– Одружись з моєю дочкою, Омелечку, бери моє царство, тільки мене не губи!
Тут учинили бенкет на весь світ. Одружився Омелько з Мар'єю-царівною і став царством правити.
От і казці кінець, а хто слухав – той молодець!
Сказка про Емелю "По щучьему велению"
Машині казки:"За щучим велінням"
Спляча красуня
У давні часи жили на світі король із королевою. Дітей у них не було, а їм дуже хотілося мати спадкоємця. І от нарешті народилася в них донечка. Батьки були такі щасливі, що влаштували пишні хрестини й навіть запросили в гості сімох фей.
Був розпал веселощів, коли залою раптом пролетів холодний вітер і вогонь у каміні замерехтів. Шум і музика стихли. Біля дверей несподівано з'явилася восьма фея, вдягнена в усе чорне. її чомусь забули запросити.
Королю було дуже незручно й соромно за свою забудькуватість, і він спробував виправити становище: поводився з феєю дуже люб'язно й виявляв їй різноманітні знаки уваги.
Коли бенкет закінчився, сім фей підійшли до колиски принцеси. Перша фея обдарувала її красою, друга – добрим серцем, третя – привабливістю, четверта – розумом, п'ята – дотепністю, шоста – спритністю, а сьома – чарівним голосом.
Нарешті надійшла черга останньої, восьмої феї. Вона підійшла до колиски, вийняла чарівну паличку, торкнулася нею маленької принцеси і зловісно прошипіла:
– Коли принцесі виповниться п'ятнадцять років, вона вколе веретеном палець і засне навіки!
– Значить, так ти віддячила нам за гостинність? – вигукнув король. – Вартові, схопити її!
Вартові кинулися виконувати наказ, та алебарди випали в них із рук, а ноги задерев'яніли. Лиха фея голосно розреготалася:
– Проти мене ви безсилі!
Вона знову змахнула чарівною паличкою і сказала:
– Коли принцеса вколеться об веретено, увесь палац, кожна людина й кожна жива істота заснуть навіки!
Із цими словами лиха фея зникла.
Першою заговорила блакитна фея:
– Друзі мої, не бійтеся! Принцеса не спатиме вічно. З'явиться прекрасний принц, зніме з принцеси закляття, і вона прокинеться!
– Коли ж, коли це станеться? – наперебій питали фею.
– Цього ніхто не знає. Може, через сто років, а може, і раніше.
– О горе нам, о горе! – заголосили король із королевою, а з ними придворні та гості.
Наступного ранку король прокинувся похмурий і мовчазний. У палаці стояла гнітюча тиша.
– Герольди, до мене! – крикнув король. – Оголосіть усюди мій наказ: усі мешканці королівства мають негайно принести на головну площу свої веретена, які будуть там спалені, а попіл розвіяний за вітром. Кожному, хто не послухається наказу, відрубають голову!
І герольди вирушили в дорогу.
Скоряючись королівському наказові, перелякані підданці несли свої веретена на головну площу. Здавалося, вже ніде не було жодного веретена, яким би королівська дочка могла вколотися. Але король нікому не довіряв, і найняті ним шукачі постійно нишпорили по будинках у пошуках захованих веретен.
Минали роки. Принцеса виросла й перетворилася на вродливу та розумну дівчину. У день, коли принцесі виповнилося п'ятнадцять років, вона, як завжди, побігла до саду погратися зі своїм улюбленим песиком. Вона забігла у найвіддаленіший, усіма давно забутий куточок саду, де ніколи раніше не бувала, і раптом побачила за деревами високу похмуру вежу. Охоплена цікавістю, дівчина піднялася крутими сходами і штовхнула важкі дубові двері. У маленькій кімнатці біля якогось дивного пристрою сиділа висохла згорблена бабуся.
– Здрастуйте, бабусю! Що це таке? – спитала дівчина.
– Здрастуй, люба. Це прядка та веретено, – відповіла старенька.
– А що ви робите? – не вгавала принцеса.
– Я пряду, – відповіла старенька. – Хочеш, і тебе навчу?
– Звичайно, хочу! – вигукнула принцеса й торкнулася веретена.
На підмізинному пальці заблищала крапля крові.
Тієї самої миті блискавка розітнула небо й почувся грім.
Принцеса розплакалася, вибігла з вежі й кинулася до палацу.
Назустріч їй уже поспішали король із королевою. Побачивши кров на доччиному пальці, королева знепритомніла, а король смертельно зблід.
Ніщо не допомогло! Збулося прокляття лихої феї! У ту-таки хвилину всі мешканці замку заснули просто там, де стояли. Звідусюди чулося розмірене хропіння.
Тепер лишалося тільки чекати на прекрасного та сміливого принца…
Минуло сто років. Густі крони дерев сховали заснулий палац від людських очей, дороги до нього заросли колючим чагарником.
В одному віддаленому королівстві був юний принц. Йому дуже подобалися таємничі історії, і він мріяв знайти скарб або врятувати прекрасну принцесу. Почувши легенду про зачарований палац, він одразу вигукнув:
– Гей, слуги, сідлайте коней! Ми вирушаємо в дорогу!
Вони довго їхали розбитими дорогами та темними хащами й усіх зустрічних розпитували про зачарований палац. Але ніхто не міг сказати, де його знайти. Лише через багато днів принц із почтом з вершини високого пагорба, звідки всі довколишні поля, ліси та гори було видно як на долоні, роздивився порослий мохом палац, схожий на заснулого кам'яного велетня.
Підостроживши коня, принц поскакав уперед.
І от він заїхав на подвір'я. Стояла мертва тиша. По обидва боки від іржавої брами хропли двоє вартових. Навіть собаки спали на подвір'ї поряд із водограєм. Отже, люди казали правду!
Відчинивши високі двері до королівських покоїв, принц побачив принцесу, що спала.
– Це ви, мій принце! – вигукнула вона, прокинувшись від його поцілунку.
Разом із принцесою ожив весь палац. Вартові, крекчучи, підвелися з землі, собаки весело загавкали, а на кухні вперше за сто років знову загримотіли каструлями.
У дверях стояли король, королева та придворні. Усі сяяли від щастя.
– Хай живе наш рятівник! – вигукнув король. – Такого прекрасного юнака варто було чекати аж сто років! За те, що ви зняли з мого королівства страшне закляття, я виконаю будь-яке ваше бажання!
Принц схилив голову.
– Лишень одне смію я попросити у вас, ваша величносте, – руку вашої прекрасної дочки.
Король і королева перезирнулися.
– Яз радістю віддам її тобі, – відповів король.
Комментариев нет:
Отправить комментарий