ТЕМА ТИЖНЯ "ЦІКАВО ПРО ПОСУД"

Українська історія творення керамічного посуду має декілька сторінок свого розвитку.

Першопочатково гончарі ліпили вироби руками, обліплюючи кошики, камені абощо, глиняною масою товщиною в палець або обкручували спіраллю “ковбаску” з глини, поступово формуючи посуд конусоподібної форми.

Ця техніка добре вивчена і легко витримувала конкуренцію вже й після винайдення гончарного кола.

У IV тис. до н. е. винайшли гончарне коло. Спочатку воно було ручне й дуже повільне, а вже у Середньовіччі з’явився ножний привід, котрий зробив справжню революцію у галузі гончарного мистецтва. Ця техніка не лише прискорила виробництво керамічного посуду, а й підвищила художній рівень такої продукції. Посуд, котрий виробляли на колі, ставав все більш легким, тонким та гармонійним. На ньому ставало легше малювати геометричні орнаменти. У Давньоруській державі з Х ст. виробництво глиняного посуду у містах зазнає значного розквіту й на посуді з’являються поливи. Спочатку непрозорі, а згодом й прозорі. Тоді ж розширилося різноманіття видів посуду – ємності для зберігання харчів, горщики з кришками, глечики й кухлі.

КОСІВСЬКА КЕРАМІКА

Виокремлення гуцульської кераміки в окремий мистецько-промисловий напрямок відбулося у XV ст. Найвідоміша кераміка цього регіону отримала назву косівська (від міста Косів Івано-Франківської області). З того часу й до сьогодні косівська кераміка зберігає свою автентичність, при цьому постійно розвиваючись та вдосконалюючись.

Своєю появою гончарство Гуцульщини має завдячувати дуже багатим природним покладам глини. Тому воно й стало провідним ремеслом у цьому регіоні. Місцеві майстри створили унікальні техніку та стиль, й крім звичних глечиків, горняток та полумисків, наприкінці XVIII сторіччя почали виробляти предмети ужитково-декоративної кераміки – кахлі та підсвічники.

ГАВАРЕЦЬКА ЧОРНОДИМЛЕНА КЕРАМІКА

Так називають один з видів кераміки, котрий випалюють у печах за спеціальною технологією – без доступу повітря. Виник цей народний промисел у селі Гавареччина Золочівського району Львівської області. Чорнодимлені керамічні вироби традиційно чорні та темно-сріблясті.Гаварецьку кераміку також називають сивою, закуреною, чорнолощеною, чорною тощо. А виникла вона ще за античних часів, коли й протиставлялася звичним гончарним виробам. 

Значного розквіту чорнолощена кераміка зазнала у XVIII сторіччі, ставши суперником традиційній поливаній кераміці.Відома на увесь світ українська чорнодимлена кераміка продукується зі звичайнісінької білої глини. Майстри розказують, що для створення таких виробів необхідно змішувати масну глину з пісною та “обкурювати” її (випалювати). Для досягнення найбільшої міцності виробів, варто поєднувати якомога більше сортів глини. А це неабияк важливо, адже чорнодимлена кераміка зазвичай не вкривається поливами. Сформовані з глини вироби впродовж декількох днів висушуються за природніх умов. Якщо гончар хоче зробити виріб лощеним, то саме на цьому етапі майстер довго поліруватиме посудину гладенькими камінчиками (накшталт гальки). І вже після цього горщики, глечики, тарілі, горнята й філіжанки відправляють у піч для набуття ними характерного графітового блиску.

Піч заповнюється ретельно висущеними буковими та грабовими дровами – саме вони при горінні створюють найвищу температуру – близько 1000 С! Коли глиняні вироби почервоніють у печі, грубу треба щільно причинити, аби повністю перекрити доступ повітря. Гончарі чимдужч швидше закладають два виходи груби цеглою та засипають грунтом. Тоді кераміка задимлюється, коптиться димом, всередині впродовж 12 годин. Якщо ж таку грубу не закрити, то гончарні вироби залишаться червоними.

ОПІШНЯНСЬКА КЕРАМІКА

– одна з найбільш відомих в Україні. Її батьківщина – село Опішня на Полтавщині. Опішнянська кераміка доволі молода, її коріння сягає у ХІХ сторіччя. 1893 року в Опішні працювало 288 гончарів, а на початку ХХ сторіччя гончарська громада активно реагувала на суспільно-політичні події епохи й з 1926 по 1941 року у селищі було створено гончарні артілі, котрі згодом стали заводами. 

Також у той період було засновано декілька гончарних шкіл: Опішнянська керамічна кустарно-промислова школа, Опішнянська керамічна промислова школа, Опішнянська школа майстрів художньої кераміки. Саме у цих навчальних закладах впроваджувалися усі інновації – й виробничі, й мистецькі.Для опішнянського розпису характерні рослинні орнаменти – квіти, листя, грона ягід, колосся, букети та віночки. Також цій кераміці притаманна характерна колористика розписів. Бежевий, коричневий, зелений та блакитний – основні кольори розпису, а відтінки їх найрізноманітніші. Для опішнянського розпису використовують техніку фляндрування, коли лінії малюнка “тягнуть” металевим писачком, створюючи візерунки.