Скаче сито по полях,
А корито по лугах.

За лопатою мітла
Вздовж по вулиці пішла.

А сокири, сокирИ
Так і сиплються згори.

Ізлякалася коза,
Затремтіла, як лоза:

— Що там сталось? Що за знак?
Не збагну собі ніяк!

Мов та чорна, мов залізна та нога,
Подалася, пострибала кочерга.

І помчалися по вулиці ножі:
— Ей, держи, держи, держи, держи, держи!

І каструля на бігу
Закричала утюгу:
— Я кочусь, кочусь, кочусь
І ніяк не зупинюсь!

Ось і чайник за кофейником біжить,
Дзеленчить, і деренчить, і торохтить…

Утюги біжать, покрякуючи,
Через ями та калюжі перескакуючи.

А за ними блюдця, блюдця —
Дзінь-ля-ля! Дзінь-ля-ля!
Вздовж по вулиці несуться —
Дзінь-ля-ля! Дзінь-ля-ля!

На склянки — дзінь-ля! — натикаються
І склянки — дзінь-ля! — розбиваються.

І біжить сковорода біля води:
— Ви куди? куди? куди? куди? куди?

А услід скакали
Кухлі та бокали,
Таці і графини
Посеред стежини.

Стіл плигнув з віконця з усіх ніг —
І побіг, побіг, побіг, побіг, побіг…

А на тім на столі.
Наче вершник у сідлі,
Самоварисько сидить
І гукає, і кричить:

— Утікайте, ховайтесь, рятуйтеся!
І в залізную трубу;
— Бу-бу-бу! Бу-бу-бу!

А за ними слідом з двору
Баба гониться Федора:
— Ой, ой, ой! Бий вас град!
Повернітеся назад!

Та сказало їй корито:
— На Федору я сердите! —
І сказала кочерга:
— Я Федорі не слуга!

А фарфоровії блюдця
Із Федори всі сміються:
— Ти не клич нас і не жди,
Ми не вернемось сюди!

Тут Федорині коти
Розчепурили хвости,
Подались щодуху в путь,
Щоб той посуд повернуть:

— Чом, дурні ви тарілки,
Пострибали, мов білки?
Сором бігать за воротами
З горобцями жовторотими!?
Он рівчак на повороті,
Ви потонете в болоті.
Не тікайте, почекайте,
Повертайтеся назад!

Тарілки ж біжать, сміються,
А Федорі не даються:
— Краще в полі пропадем,
До Федори не підем!

Мимо бігла курка сміла
І той посуд перестріла:
— Куд-куди! Куд-куди!
Відкіля ви і куди?

Посуд їй відповідає:
— В баби нам життя немає,
Не любила нас вона,
Била, била нас вона,
Запилила, закоптила,
Занедбала нас вона!

— Куд-кудах! Куд-кудах!
Жить було вам просто жах!

— Так, — промовив мідний таз,
Подивися ти на нас:
Ми поламані, побиті,
Ми помиями облиті.

Глянь у діжку, що у баби,
Завелися в діжці жаби.

А заглянь лише в цебер —
Тьма тарганів там тепер.

Ось тому-то ми від баби
Утекли, немов од жаби,
І гуляєм по полях,
По болотах, по лугах,
До бабури-нечепури
Не повернемось!

І побігли вони на узлісся.
Через пні, купину подалися.
А баба зосталась одна,
І плаче, і плаче вона.

Сіла б Федора за стіл,
Він також помчав що є сил.

Зварила би хоч капусняк.
Та каструлі не знайде ніяк.

Весь посуд утік — дожени! —
Зостались самі таргани.
Ой, горе Федорі,
Горе!

Мчиться посуд вперед і вперед.
По болотах побіг, в очерет.

І чайник сказав утюгу:
— Не можу вже йти по лугу. —
І заплакали блюдця:
— Чи не краще б вернуться?

І заридало корито:
— Я розбите украй, розбите!
Та блюдце гукнуло в той час:
— Ой, доганяє хтось нас!

І бачать: за ними із темного бору
Іде-шкандибає Федора.

Та тільки стряслась дивина:
Стала добріша вона.
Тихо за ними іде
І пісню тихеньку веде:

— Ой ви бідні, ви сирітки мої,
Утюги і сковорідки мої!
Повертайтеся додому в цей же час,
Я водою з джерела помию вас,
Я почищу вас пісочком,
Я обдам вас кип’яточком,
І ви будете ізнов
Сяять — сонечко немов!

А тарганів тих поганих геть я виведу,
Прусаків і павуків усіх я вимету!

Мовила качалка:
— Ой, Федору жалко.

І сказала чашка:
— Плаче бідолашка!

І сказали блюдця:
— Треба б повернуться!

І сказали утюги:
— З нею ми не вороги!

Довго, довго цілувала,
Милувала їх вона,
Поливала, умивала,
Полоскала їх вона.

— Вже не буду, вже не буду
Я свій посуд ображать,
Буду, буду його всюди
І любить, і поважать!

Засміялися каструлі,
Самоварові моргнули:

— Ну, Федоро, що ж, — гаразд,
Простимо на перший раз! —
Полетіли,
Задзвеніли
До Федори — до плити!
Стали жарить і пекти,
Будуть, будуть у Федори і млинці, і пироги!

А мітла, мітла, мітла, мітла
Заплигала, забуяла, замела,
Ні пилинки у Федори не зоставила.

І обрадувались блюдця —
Дзінь-ля-ля! Дзінь-ля-ля!
І танцюють, і сміються:
Дзінь-ля-ля! Дзінь-ля-ля!

А на білій табуреточці

Та на вишитій серветочці

Самовар стоїть,

Наче жар горить,

Пихкотить він, на бабу поглядаючи:

— Я Федороньці дарую,

Чаєм з цукром почастую.

Призволяйся, Федоро Єгорівно!

ФЕДОРЕНЕ ГОРЕ

Муха, Муха-Цокотуха,
Золотиста чепуруха!
Муха стежкою пішла
І копієчку знайшла.

Пішла муха на базар
І купила самовар.
"Ви, сусідоньки, приходьте,
Я вас чаєм пригощу!"
Таргани поприбігали,
Всі по склянці випивали,
А комашки - по три чашки,
З молоком і пиріжком.

Нині Муха-Цокотуха
Іменинниця!

От і кузочки-сестрички
Привезли їй черевички,
Із ясними передками,
Золотими застібками.
Прилетіла потім
Тітонька бджола,
Мусі-Цокотусі
Меду принесла.

"Метеличку, серденько -
Дати вам малини?
Може, вас розсердили
Наші іменини?"

Де не взявся тут старий
Павучок,
Нашу Муху упіймав
На гачок.

Хоче бідну задавити,
Цокотуху погубити!
"Ой, кохані гості, визволяйте!
Павука лихого зарубайте!
Годувала я вас,
Частувала я вас.
Не покиньте ж мене
В мій останній час!"

Та жуки, черв'яки
Налякалися -
По шпарках, по кутках
Поховалися.
Тарганці - під стільці,
Жовте сонечко - під віконечко,

А мурашки - геть із хати:
"Ми не хочем воювати!"
І ніхто на злодюгу не кинеться:
"Помирай, пропадай, імениннице!"

Ну, а коник-стрибунець,
Презавзятий молодець, -
Скік-скік, скік-скік!
І найперший утік
У куток під мосток,
І - мовчок!

А павук підступає,
Гострі зуби у зв'язану Муху встромляє,
Крутить їй павутинками крила,
Смокче кров із гарячого тіла.
Муха криком кричить,
Надривається,
А злодюга мовчить,
Посміхається.
Раптом хутко мчить з гори
Крихітний комарик,
І в руці його горить
Крихітний ліхтарик.

"Де убивця? Де павук?
Не боюсь павучих рук!"
Шаблю вихопив легку,
Швидко підлітає
І злодюзі-павуку
Голову стинає.
Потім Муху підхопив,
До віконечка підвів:
"Я злодюгу зарубав,
Павучище покарав,
І я хочу після бою
Одружитися з тобою!"

Тут комашки з тарганом
Загукали під столом:
"Слава, слава комарові-
Переможцеві!"
Прилетіли світлячки,
Засвітили їм свічки.
"Де ви, любі гості?
Просимо до нас!
Гей, жуки рогаті,
Цвіркуни вусаті!
Кличте музикантів,
Підемо в танець!"
Музиканти прилетіли,
В барабани загриміли-
Бом-бом! Бом-бом!
Скаче муха з комаром.
А за ними жук, жук -
Чобітками грюк-грюк!

Тарганці із черв'ячками,
Мурашечки з гробачками.
А жуки рогаті,
Мужики вусаті,
Шапками махають,
З бабками стрибають.

От знялася метушня,
Застрибала комашня.
Вся галявка гуде,
Муха заміж іде
За хороброго, меткого
Молодого комара.

А мурашка швидка
Вибива гопака, -
Закаблуками пристукує,
І комашечкам погукує:
"Ви подружечки,
Мої душечки,
Чепу-чепу-чепу-чепу-чепурушечки!"
Закаблуки стукотять,
Підошовки риплять.
Протанцює комашня,
До самісінького дня!
Нині Муха-Цокотуха
Іменинниця!

МУХА - ЦОКОТУХА

Оленка і посуд

У однієї маленької дівчинки була власна посудка. Оленка мала свої тарілочки, ложечки з вилочками, а ще кружечки.

Весь посуд був різнокольоровий: тарілочки жовтенькі, виделки помаранчеві, ложечки рожеві і чашечки були блакитними.
Та було дещо у всіх однакове - гарненький їжачок, що прикрашав дно тарілок, бік кружечок і ручку ложок з виделками.

Дівчинка дуже любила їсти зі свого посуду.
Кожного разу мама просила донечку зібрати і помити після себе посуд. Матуся бігла на роботу вранці і в обідню пору, а Оленка залишалась сама.
Та, коли дівчинка клала посуд у мийку, вона раптом згадувала про недомальований малюнок, конструктор, з якого треба скласти колиску для лялечки, недочитану книжку. Вона швиденько споліскувала свої тарілочки і кружечки, не забувала, звичайно, і про виделки та ложки.
Але на посуді все одно були залишки їжі.
Ввечері Оленка їла з батьками з загального посуду, тому мама й не помічала, що з кожним днем доньчин посуд ставав все бруднішим, а їжачок на ньому перестав посміхатися.
Так минуло ще кілька днів. Одного разу, коли дівчинка після обіду повинна була знову помити свій посуд, але поспішала вивчити правила нової гри, одна її жовта тарілочка з сумним їжачком просто викотилась з рук маленької господині і зникла за дверима. За нею почали стрибати й інші тарілки, а потім ложки і виделки. Чашка з недопитим компотом раптом теж стрибнула і розлила яскравочервону рідину.
Оленка кілька хвилин просто стояла і дивилась, як її посуд втікає.
Вона почала наздоганяти все кухонне начиння. Незабаром в її руках зібралась ціла купа посуду.
Та першу тарілку наздогнати було дуже важко.
Дівчинка вже втомилась і почала благати гарненьку жовтеньку тарілочку:
- Будь, ласка, зупинись! Я вже не можу за тобою бігти. Чого ти втікаєш?
Та тарілочка мовчала, хоч і сповільнила рух.
- Я щось не так зробила? Наче і не била посуд. Що діється? - здивовано запитувала далі Оленка.
Втікачка зупинилась і маленька господарка її швидко наздогнала. З дна на неї дивився сердитий їжачок:
- Подивись на мене, - сказав він дівчинці, - я вже не бачу своїх лапок і чудового кошичка з малинкою та ожинкою. Їх ховають залишки макаронів і картоплі. А над головою в мене рибна кісточка присохла.
Дівчинка уважно розглядала тарілку. Вона й сама вже помітила пляму від підливи і рештки котлет.
- Пробач, я раніше була така неуважна. Та я змінюсь. Благаю, залишись.
- Тобі доведеться добре помити увесь свій посуд, - сказав їжачок.
- Домовились. Зараз цим і займуся, - відповіла Оленка.
- Ти ж хотіла погратися новою грою.
- Вона не втече. Я потім нею пограюсь.
Дівчинка взяла останню тарілку і віднесла все до умивальника. Там вона намочила свій посуд, а через кілька хвилин, коли рештки їжі почали відставати, гарно і уважно помила його.
Кожен їжачок був вимитий і витертий. Всі вони були такі чисті, що аж блищали.
Оленка склала все у тумбу.
А ввечері після їжі вперше в житті запропонувала мамі помити посуд.
І не залишила там жодного сліду від вечері.